Липівські водойми

Липівські водойми

   Липове …

          Чарівний куточок поліського краю. Село, що розкинулось на правому березі річки Ромен та на чотирьох горах - Білій, Кедевій, Семіньковій та Турсуновій, і досі манить до себе сивиною віків. Липівські ландшафти віють затишком і поетичністю. Тут гармонійно сходяться ліси, луки і поля. Споконвіку тут було привілля для випасу худоби і бортництва, була вода і трава. Немає сумніву, що з цього і починалось село.

Перщі мешканці, як гадають з’явились тут у VІІІ столітті. Це було досить велике слов’янське поселення сіверян, на той час добре захищене річкою,  з півночі  - болотом, а з заходу і півдня - густим лісом. Люди займалися землеробством, скотарством, полювали і рибалили. Так склалось, що не могли вони прожити  без найціннішого скарбу на землі – води.

 Липівські водойми... Вони чарують око своєю неповторністю, особливою природою, приваблюють до себе рибалок, а влітку дітей, що бавляться в теплих хвилях ставків: Лисогірського, Калиманового, Старого Білогорського та Нового  Білогорського. Так сталось, що сама природа потурбувалась про відповідний ландшафт для водойм. Яри, балки, круті схили дали можливість моїм односельцям користуватися всіма дарами природи.

…Ніхто не знає, коли він з’явився в селі. Багато побачив він  на своєму віку. Ще з давніх  давен мешканці використовували цю водойму для власних потреб: ловили рибу, напували худобу, тримали домашню птицю, брали воду для поливу. А молодь проводила тут свої вечорниці, призначала побачення. Це Старий Білогорський став. Скільки років йому, ніхто не знає.  Без цього ставу  не було  б села. На його схилах селились люди. До наших часів збереглися тут кургани – могили cлов’янського племені сіверян.  Розташований між двома горами - Семіньковою і Білою (саме їй він завдячує назвою, бо весною гора покривається білою піною садів і стає геть вся білосніжна), він тягнеться вузькою смужкою вздовж села. А живить його невеликий струмок, що бере початоку у Санацькій долині ( додаток 1). Маленький, непримітний, він звивається між кущами глоду  та очерету і несе свої води на північ до яру, що зветься Оклад. Тут він приймає  інші потічки і впадає у став.  Він невеличкий, але надзвичайно чистий і прохолодний. Коли світить сонце, у ньому відбиваються тисячі сонячних блискіток, аж сліпнуть очі. Одинокі верби, що стоять поблизу, купають свої довгі жовто-зеленуваті коси в кришталевій воді ( додаток 2)..Ставок багатий рибою. Наші односельці рано, коли легкий туманець ще висить над водою, починають "полювати" на рибу. Так і чуєш, як то тут, то там ляскає по воді хвіст окуня чи сріблястої плотви.

 З іншого боку Білої гори, вже в наш час, створено Новий Білогорський ставок ( додаток 3), не менш красивий, але своєрідний. Він розташований у місцевості, що здавна називалась Затягалівщиною. Поблизу нього ще збереглися залишки греблі ставу пана Кольчевського та ставу заможного селянина Прядки.

На східній  околиці села,  по дорозі до села Корінецьке, в мальовничому куточку  Марченківка розташована ще одна водойма. Це Калиманів став ( додаток 4). Свою назву він отримав від колишнього власника землі Калимана. Після  аграрної реформи 1861 року в урочищі Діброва, над яром, селиться  заможний селянин Калиман разом зі своєю великою і дружною родиною. Він налагоджує своє господарство, будує млин. Використовуючи особливості рельєфу, створює ставок, який стає окрасою навколишньої місцевості. Став займає значну територію. Господар зарибнює його і кожного року має добрий прибуток, возить рибу на ярмарок та продає  панам Якубовичам, Кольчевським та мешканцям села. В кінці водойми ставить водяний млин, який здобуває велику популярність серед навколишніх сіл. Після буремних революційних подій, колективізації будівлі помістя Калимана були розібрані для будівництва Талалаївської МТС, а став залишився. Він доволі великий за площею та глибокий, має багато заток. Зараз  водойму використовують для розведення риби. Тут водяться коропи,  срібний і золотий карась, лини, окунь, плітка ( додаток 5).  Водойма багата і на інших мешканців: в глухих затоках ставка знайшли  прихисток бобри. На правому березі до самої води підходить густий ліс, а лівий вже у наш час засаджений соснами. Тут завжди тихо і таємничо. І коли потрапляєш сюди, то здається, що перебуваєш не в реальному світі, а в дивовижній казці.                                                                                                                                     

          А за два кілометри від села на західній околиці розташована ще одна водойма. Це Лисогірський став ( додаток 6). Свою назву отримав від навколишньої місцевості. По дну яру, що починається аж біля села Скороходове і тягнеться до самої долини річки Ромен, тече струмок. На схилах яру не росли дерева, і, куди не кинеш оком,  шуміли тільки густі трави. Тут можна зустріти і конюшину, і деревій, і звіробій, материнку, суниці, пижмо і багато інших рослин. Ось і назвали цю місцевість Лисою горою, а потім цю  назву дали  і урочищу. Історію створення водойми пов’язують  з ім’ям Лозбеня Степана Захаровича. В 1935 році в помісті колишнього пана Кольчевського відкривається районна лікарня. Перших її відвідувачів приймають головний лікар Степан Іванович  Музиченко та Степан Захарович Лозбень. Вони були великими шанувальниками природи, багато зробили для озеленення Липового. І ось за ініціативи Степана Захаровича  місцеві активісти вирішили побудувати в яру Лиса гора греблю, щоб потім тут утворилась штучна водойма. У вільний від роботи час з села та сусідніх хуторів приходила сюди  молодь. З піснями, з завзяттям почали  вручну споруджувати греблю. Поряд в балці брали землю, возили возами,  тачками та утрамбовували. Так день за днем виростала в яру гребля.                  Щоб зміцнити її, посадили верби ( додаток 7). На наступний рік тала вода заповнила яр. З Білогірського та Калиманового ставків  завезли мальків.   Через деякий час посадили дерева: дуби, клени, берези. І став цей куточок улюбленим не тільки для місцевих жителів, але й мешканців навколишніх сіл. Тут відпочивають, проводять різні свята. А Степан Захарович навіть заповів поховати себе на високому пагорбі поблизу ставу та урочища Лисогір. Нині ставок  простягається на три кілометри в довжину, а в деяких місцях його плесо досягає півкілометрової ширини. Водяться тут карасі, щуки, коропи, лини, окуні, а в заплавах - раки та ондатри.

          Перлиною місцевого ландшафту є річка Ромен ( додаток 8, 9). Вперше згадується в лі­тописі 1095 року. Назву тлумачать по-різному. Одні її пов'язують з італійським Римом, назву якого нібито занесено купцями. Інші її виводять від на­родної назви рослини ромашки  — роман, ромен. Найбільш віро­гідне тлумачення, за яким назву  виводять від литовського «тих(ш)ий», «тихо», що відповідає характеру течії річки.

 Права притока річки Сули, що відноситься до басейну річки Дніпра, бере початок у Конотопському районі Сумської області. Описуючи півколо, тече поблизу сіл Дубов’язівка, Голінка, Дмитрівка, Красний Колядин, Липове, Ведмеже, Рогинці. Біля міста Ромни впадає в річку Сула. В Талалаївському районі Ромен протікає на північному сході і має напрямок з північного сходу на південний схід. Загальна довжина річки 121 кілометр, але відстань між витоком і гирлом по прямій лише 30 кілометрів. Протяжність річки у Талалаївському районі 20 кілометрів.  Ширина долини від 2 до 2, 5 кілометрів, а корінні береги досягають в окремих місцях висоти 6 - 6,5  метрів над дном долини. Ці береги дуже круті і розчленовані проваллями і ярами. У широкій долині звивається невелике русло. Води в руслі мало, тому що посередині долини знаходиться канал. Ширина каналу 5-6 метрів, глибина 1,5-2 метри. Як розповідають старожили села, до 50 - 60 років ХХ століття річка текла по природному руслу, мальовничо звиваючись між берегами, де розташовані села Понори, Корінецьке, а навпроти село Липове.   Весною, під час повені, розливалась так, що від Липового до Понір ( а це десь 5 кілометрів) добратися було неможливо, окрім човном. Серед долини височіє купка  дерева, яку місцеві жителі назвали  Острів - природне підвищення  і зупинка для човнів.

Археологічні розкопки, що проводились по берегах річки, свідчать, що Ромен була судноплавною річкою. Про це говорять і назви, які залишились в сусідніх селах. Так в селі Красний Колядин і досі є куток Пристань, який знаходиться на околиці. А стародавні легенди та перекази підтверджують це. «Колись Ромен був чистою і бігучою річкою, що по ньому ходили байдаки. Тоді жила там пані Покорська з сином. Син був такий гарний панич. Він був раз у гостях у гайворонського пана. Ото як став він плисти на поромі додому, піднялася велика хвиля, – пором і відірвало з мотуза. От він бачить, що лихо, узяв та й кинувсь посеред річки з конем у воду з порома. От мати, стара Покорська, як почула це, та так розсердилась, що й Боже! Прокляла Ромен! А клятва та сльози материнські – звісно, які. Ото вони стали сушить Ромен. Так з того часу і почала річка пересихати, а тепер зовсім стала болотом. Так уже перед самою смертю стара Покорська сказала, що тоді буде чистою річкою, такою, як була перш, як хлопець семиліток на коні, також семилітці, найде у болоті очеретинку: половинка золота, а половинка срібна, та й вирве її; так вода і його, і коня його заллє, а річка знову зробиться чистою і бігучою».

Приваблювала  річка  і  перших  жителів  нашої  місцевості. Вона була природною перешкодою для кочових племен. На невеликій відстані від правого  корінного  берега, в місцевості, що називається  Низ, археологами було розкопано городище слов’ян   Посульської  укріпленої  лінії. Знайдені численні риболовні гачки, риб’ячі кістки та остроги.

Пізніше в кінці ХVІІІ  - на початку ХХ століття на місці городища розміщувався маєток  пана Якубовича, в якому був невеликий ставочок з купальнею. Кахлі з купальні знаходять і до цього часу.

В річці було багато риби, навіть ловились соми, а  в заростях верболозу водились різні  звірі. За багато років в заплаві річки утворилось болото з досить значними запасами торфу.

В шістдесяті роки ХХ століття почались меліоративні роботи. Посередині долини річки прокопали канал, по якому пустили воду, побудували шлюзи для регуляції рівня води, а заплави почали осушувати, щоб утворити посівні площі для місцевого колгоспу. Також була утворена торфодільниця, яка забезпечувала паливом і роботою жителів району.

Спочатку все було добре. З полів збирали гарні врожаї, на болоті видобували торф. Але проходили роки. З болота зникли безліч рослин, водорості, комахи, а значить почали зникати і ті, що їх споживали - тварини водойм, плазуни,  птахи, риби. Після видобутку торфу залишились кар’єри, які заростали чагарниками, а поля в результаті порушення правильного обробітку грунту ставали солончаками. В кінці 1990-х років торфодільниця припинила свою діяльність і природне середовище почало відновлюватись. Знову з’явилось біле і жовте латаття, лепеха ( додаток 10), різні плазуни, чаплі, дикі гуси та качки.

Ставки, річка є окрасою села, гордістю моїх односельців. Я хочу, щоб вони були завжди чисті, доглянуті. Нам тут жити не рік-два, а все своє життя. Адже правильно сказав французький письменник Антуан де Сент- Екзюпері: «Всі ми  пасажири одного корабля на ймення «Земля», значить пересісти із нього просто неможливо». І, звичайно, на землі не має напою кращого, ніж склянка холодної чистої води.